Розставання – це не смерть, а початок нового життя!

Чому людям так складно пережити розставання, розрив з коханою колись людиною, – ви коли-небудь замислювалися?

По суті кожен з нас індивідуум і живе в цьому житті за своїми чітко сформульованим в дитинстві і в процесі дорослішання законам. Всі ми вовки-одинаки, нас дратують вчинки і думки інших людей, якщо вони відмінні від наших, коли вони заважають нам рухатися до досягнення своїх цілей. І байдуже, яка ця мета – правильне виховання дітей або стрибок вгору кар’єрними сходами. 

Але коли відбувається розставання, нам раптом здається, що руйнується світ! Сльози, гіркота, образи, розчарування… думки, що більше «ніколи!».

За молодості подібні історії протікають більш спокійно. Ми ще віримо, що все попереду, надійся і чекай! Та й вільних шанувальників всюди достатньо, батьки живі і здорові, самі повні сил і планів на майбутнє! А ось з роками вже суттєвіша біль. Більше зривів і депресій на фоні зради близьких людей.

Чому? Адже ніхто з нас в зрілому віці вже не вважає, що він був сонцем у вікні! Що це кінець, і краще нам ніколи нікого не зустріти! Якщо озирнутися на своє життя… Скільки разів ми думали, що зустріли єдиного і назавжди, і краще його нас ніхто не зрозуміє і не полюбить!.. А потім і кращого бачили!

Всі ми знаємо, що після розставання з одним обов’язково порожнечу заповнить інший, – чоловік або жінка, поганий чи, хороший, наш чи чужий. Але людина обов’язково буде!! Варто тільки захотіти! Ми ж живемо не в лісі і в будь-якому випадку зустрічаємося і спілкуємося щодня з десятками людей.

Те, що не є нашим, ніколи не зробить нас по-справжньому щасливими

Але ми продовжуємо страждати, мучити себе, знову і знову прокручувати негативні сцени, що послужили поштовхом до грандіозного обвалу! Намагаємося знайти найменші зачіпки, щоб щось повернути. І ніхто в цій ейфорії від власного горя і відчаю не хоче зрозуміти простої істини.

Нам боляче від образи на себе, не кожен здатний в цьому зізнатися, що відкрили душу і довірилися, вчасно не побачивши, що людина здатна зрадити, посміятися над нашими планами і почуттями. І ми відчайдушно намагаємось втримати, повернути …але не цю людину (!), а свою власну віру в хороше, в відданих і надійних людей, котрі – захист, опора і надійний тил. Тих, кого так довго чекали, намріяли собі і вигадали! Хочемо знати, що є на Землі добро, є хтось схожий на нас, рідний, той, хто ближче інших!

Іншими словами, ми шукаємо підтвердження з боку своєї значущості і непогрішності, боячись зізнатися, що просто не вміємо розбиратися в людях! «Адже було ж добре, – отже, кохав», – проноситься щораз в голові… – Але, може, помилився», – і згадуємо найсвітлішу малість, забувши, що це було тільки на самому початку відносин, і знову обманюючи себе ілюзіями, длубаємо рану… А перші дзвіночки здатності на зраду дзвеніли вже давно, ми просто закривали очі на це!

Чому соромимося зрозуміти, що помилилися, що «сама дурепа» (або дурень)? Про що думали? Треба лише полюбити себе, прийняти факт помилки і йти по життю далі. Назустріч своїй долі, – не вигаданій, не прикрашеній, а справжній! І не тішити себе мрією про відданих і вірних людей в голові перед сном, а бути з ними по життю поряд!

А хороші чоловіки і жінки дійсно є, і хтось «свій» нам обов’язково йде назустріч! Адже все одно те, що не є нашим, ніколи не зробить нас по-справжньому щасливими, не варто шкодувати про торішній сніг, потім у що обов’язково випаде інший, давши шанс почати все з чистого аркуша!