Загнавши овець до тісних загонів, чабани намагаються їх якнайшвидше здоїти. Від щоденної тяжкої роботи їхні руки стали непропорційно великими і грубими. В залежності від розміру отари, двічі на день чабану доводиться доїти до півтисячі овець. А потім злити надоєне молоко у дзбан і за особливою технологією виготовити славнозвісний тушинський сир квері, який продається у кожному магазині по всій Грузії. Цей солоний сир лежить у темній біні ціле літо, і лише восени його на конях привезуть у поселення. Раніше сир готувався у бурдюках, але зараз на це немає часу, і чабани потроху забувають традиційні технології, використовуючи натомість цупкі поліетиленові мішки. Зате і досі у кожного чабана є свій авторський рецепт приготування сиру, тому смак дуже відрізняється. Овече молоко має дуже специфічні присмак та запах, і недбалі вівчарі, лінуючись багато разів промивати сир, так і здають його «з душком». Зате справді хороший квері не має запаху, а присмак лише облагороджує його.

Ми не спиняємося біля першої біни, хоча нас і кличуть на чачу з сиром. Попереду ще довгий шлях. Сюди, в Тушеті, тільки у 80-х роках проклали одну дорогу, після чого регіон став відносно доступним туристам. Тепер тут є навіть кілька хостелів, зокрема у столиці регіону Омало; прокладено кінні та трекінгові маршрути. Однак навіщо платити 200 доларів за джип, якщо можна пішки пройтися майже 200 км по горах і сягнути таких сіл і районів, де найширша дорога – це овеча стежка? Тут до нас майже ніхто не бував, тут люди не знають електрики і зв’язку, тут не буває магазинів, а єдиним засобом пересування є кінь. Рідкісні місця, де можна зловити хоча б одну «паличку» зв’язку, тут називають «поштою». Одна така «пошта» трапилася нам пізніше поблизу села Парсма, і знаходилася вона на вершині гори, підйом на яку триває щонайменше 40 хвилин. Іншу «пошту» показали прикордонники (Тушеті межує із Дагестаном і Чечнею): на ручці дверей їхньої будки гроном звисали телефони. Секрет був у ручці, телефон варто було зафіксувати так, аби він хоч якось її торкався. «Паличок» телефон не показував, але SMS через раз відправлялися.

Повз другу біну ми пройти не могли і не хотіли. Чабанський побут – це щось іншовимірне для мешканця столиці. Чабани нашому рішенню дуже радіють і миттєво організовують стіл, наче всі продукти тільки й чекали на гостя. Перед нами різні сири, кавуни, смажена баранина, сало, чача, живе кахетинське вино… Трохи незручно, адже до цих країв через бездоріжжя доставляти продукти з рівнин дуже складно. Однак власник біни Отто і його пастухи навіть слухати не хочуть про скромність і гаряче припрошують до столу. Нарешті звучить класична пропозиція «зарізати барана», від чого ми рішуче відмовляємося – шкода тварюку.

Отто – власник отари у 1400 овець. Для нього це стабільний, але дуже важкий прибуток. Раніше у Тушеті взагалі всі чоловіки були чабанами, але тепер у вівчарі йдуть хіба що не здібні до навчання хлопці, а розумники вирушають підкорювати технікуми.

Хоч у наших очах Тушеті видається краєм первинним і неймовірно живим, однак це лише відблиски колишнього життя. У якийсь момент традиційний уклад гірської країни порушився, і «стара» Тушеті живе хіба у спогадах літніх людей. Майже ніхто з місцевих не пам’ятає, коли і чому раптом гірські мешканці спустилися у долину, покинувши старі села і минуле життя. Перше переселення у долину Алазані, за легендою, відбулося давно. За переказами, землі тушетці мають завдяки герою Зезві Гапріндаулі, котрий у 1659 році отримав їх у дар від кахетинського царя (хоча історично тоді у Кахеті ніякого царя не було). Зезва захотів стільки землі, скільки зможе проскакати його кінь. Однак кінь «зрадив» господаря – проскакав лише 15 км. Старовинні пісні досі докоряють коневі за те, що став «другом ворога». Як би там не було, спуск у долину відбувся, тож тепер у селах цілорічно живуть лише кілька сімей, які так і не зважилися проміняти складний господарський річний цикл горянина на значно простіше життя мешканця рівнин.

…Живе вино гарячить, важко уявити подальший шлях після такого прийому. Але час не терпить. Чоловіки пропонують нам годинку поспати, аби прояснилася голова. І доки мої друзі вмощуються під настилом на бурки і поринають у сон, я спостерігаю за неспішним життям чабанів: ось з-під умілих рук з сирної голови тече сироватка, ось спеціальною паличкою сильно закручують мішок із сиром і вкладають на стоси. Двоє пастухів продовжують пити чачу, активно припрошуючи і мене. Серйозний Отто відводить убік і просить не пити із чоловіками: «Зрозумій, я до тебе ставлюся, як до сестри. У мене доньці 17 років. Зараз серпень, а ці чоловіки з травня не бачили жінок. Жодної. Ти розумієш, про що я. Не пий з ними. І подруги нехай краще не п’ють».

Отто за нас дуже переживає. Інтерес чабанів до гостей недаремний: Отто зізнається, що за останні 14 років ми тільки треті немісцеві, які опинилися так далеко в горах. «До того колись були люди з Ізраїлю… А потім, за кілька років, ішли французи. Ми їх кликали до нас на гостину, але вони лише здалеку відмахувалися і щось кричали. Дивні люди! Це ж тяжка дорога, я знаю. Ми б їх нагодували по-королівськи!»
Чоловіки дивляться на нас із повагою, адже ми, міські люди, здійснили чабанський перехід. Двічі на рік, під крижаним вітром, вони долають із вівцями тритисячний перевал, ще скований кригою після зими. Вівцям нема що їсти впродовж кількох днів, коні, нерідко калічачись на крижаних спусках, несуть їжу (а восени – сир і вовну) і необхідний для роботи інвентар. Дійти від рівнини до пасовищ під крижаним холодом і пронизливим вітром – ціла подія, складна і небезпечна.

Нарешті ми прощаємося із чабанами і йдемо у напрямку тушетських сіл. Вони стоять собі, темно-брунатні, відливаючи на сонці синім. Це ті села, де чим старіший дім – тим краще, добротніше він зроблений. Зараз вже немає таких майстрів. А колись башти і будинки будували з ідеально підібраних пласких камінців синього сланцю, геть не використовуючи скріплюючого розчину – каміння тримається на власній вазі. Зовнішні стіни цих будівель ідеально рівні. Ще досі тушетські гори шкіряться зубами башт, збудованих десь у IV ст. н.е. Це високі п’яти-, шестиповерхові «дозорні» башти, які звужуються від основи до верху. Кожна така башта належала окремому роду, і, у випадку ворожого нападу, в ній ховалися люди. Тушетці мають просторіші «жіночі» башти, куди ховалися жінки, діти, а також домашня скотина, і «чоловічі» башти, які мали бійниці і захищали «жіночі» будівлі. Поруч мостяться ширші в основі старовинні будівлі, які представляють найдавніший пласт тушетської архітектури, коли будинок був одночасно і помешканням, і воєнно-оборонною будівлею. На першому поверсі таких жител-башт розташовувалися тварини, другий займали люди під помешкання. Третій поверх був частково житловим, але вже мав бійниці та спеціальні пройми для скидання на ворога каміння.

Прямуємо до села Парсма. Шлях непростий, часто ми йдемо навмання, буквально продираємося десятки кілометрів повним бездоріжжям. Однак наш провідник знайшов бездоганне заохочення: там, у Парсмі, його знайомий Важа приховав ще зі свята пляшку домашнього пива алуді. Традиція пивоваріння тут дуже сильна, до місця, де воно вариться, допускаються тільки спеціально обрані люди. А жінкам навіть близько не можна підходити до священного пивного місця, незалежно від того, вариться там щось чи ні.
Узагалі із жінками у Тушеті все складно. Чоловіки є чабанами, а вся інша робота лежить на жінках: сіяти, жати, молотити, прясти, варити, копати, рубати, носити… Цінуються дуже скромні, працьовиті жінки. Гостюючи у господарів в Парсмі, на нашу пропозицію допомогти господині у роботі її чоловік Саша (по-тутешньому – Сандро) зневажливо відповів: «А на що ще потрібні жінки, як не для того, щоб працювати? Хай крутиться!»

Зовнішність дівчини не має значення, молодята до дня весілля часто не бачать одне одного, адже такі важливі справи вирішуються родиною. Шлюби всередині села заборонені, табуйовані також будь-які стосунки між родичами, хай і дуже далекими. Жінка не може назвати чоловіка на ім’я, використовуючи форму звертання «цей чоловік». Вагітність і пологи в Тушеті не є чимось особливим, жінка до останнього тяжко працює, і будь-які скарги сприймаються суспільством украй негативно. Народжує жінка, якщо не пощастить, десь у дорозі чи в полі, а як пощастить – в окремому домі, причому кричати їй категорично забороняється. Наступні кілька днів їй приноситимуть їжу і передаватимуть через вікно, уникаючи будь-яких тілесних чи візуальних контактів. Після пологів уся сім’я жінки вважається нечистою і стосунків з ними всіляко уникають.

Тушини, хоч і сповідують християнство, але багато у чому язичники. Деякі старі язичницькі свята просто перенесли на дати християнських, а своїх давніх богів нарекли іменами християнських святих. Тут досі здійснюють жертвоприношення баранів, інколи телят. Скажімо, якщо чужинець прийшов у ці землі й хоче лишитися, то після позитивного рішення своєрідного сільського «віче» він має провести свято, ритуально заколовши молодого бичка.

Святкують тушетці так само самовіддано, як і працюють. Гуляють не тільки всім селом, а селами-побратимами, переїжджаючи від села до села.

Окрім традиційних сиру, масла, м’яса, вина і чачі, на свята тут їдять також хінкалі, які роблять усім селом. Часом у селі просто на вулиці стоїть широкий круглий стіл для хінкалі. «На минулі свята наліпили селом 800 хінкалі!» – хвалиться Сандро, і я, здатна з’їсти не більше чотирьох «вареничків», пробую уявити, скількох горян можна нагодувати такою кількістю їжі. Тим часом Сандро розповідає грузинський рецепт від похмілля: з’їсти вранці після свята спеціальний суп із джиґарі – овечих нутрощів.

Від веселих розмов переходимо до сумних: Сандро згадує своїх родичів, яких так давно не бачив і які лишилися в Росії. Він розповідає, що для виживання мусить з ранку до ночі тяжко працювати, а волів би поїхати на пошуки кращого життя до Росії. Розповідає, як жив колись у зовсім інших краях, і там були українці, які часто співали пісень. Просить нас заспівати ті пісні, які йому особливо запам’яталися. У світлі керосинової лампи сумує і згадує про минуле. А потім вирушає смутний спати, адже йому вставати до сходу сонця – господарство. А ми готуємося до тяжкого переходу: нас від електрики відділяє 100 кілометрів гірських доріг.