Цей період Угорсько-Українських відносин висвітлений неповно і недостатньо…
Виникнення у кінці вересня 1939 р. в Карпатах радянсько-угорського кордону внесло докорінні зміни у воєнно-політичну ситуацію, східну політику Угорщини. Той же полковник Бодор повідомляв до Будапешта наступне: 20 вересня 1939 р. о 9-00 ранку російські війська досягли в Карпатах кордону з Угорщиною і зупинилися. З усіма біженцями з Польщі, у т.ч. й з офіцерами, вони поводяться коректно, дозволяють їм переходити чи в Румунію, чи в Угорщину. Пощади не було лише для «напівозброєних українських терористичних груп». Від початку угорські і
радянські війська спільними зусиллями їх розбивали і розсіювали в Карпатських горах. Угорська сторона визнавала, що радянські війська відіграли вирішальну роль у придушенні визвольного руху українців у Карпатах, що набув масового характеру, що радянські частини уникали всього, що шкодило формуванню добрих стосунків між СРСР та Угорщиною. Навіть захоплених українськими патріотами угорських прикордонників звільняли і передавали угорській стороні
А до цього, окупація Угорщиною Карпатської України розпочалася 15 березня 1939 року, в день проголошення її незалежності, і завершилася через три тижні. До операції було залучено 150 тис. угорських військ, поліцейських, жандармських та диверсійно-розвідувальних частин і груп. За визнанням Генштабу Угорщини від 4 травня 1939 р. ця акція відбувалася при великому зовнішньополітичному напруженні. Угорські війська рушили без відповідної підготовки тилових служб і належного постачання.
І все ж, операція завершилася успішно завдяки добре спланованій і проведеній операції, якою керували відомі в Угорщині генерали Ф. Сомбатхеї та М. Дальнокі. Частина офіцерів готова була жертву-вати за Закарпаття життям і багато з них це й зробили (інформація Генштабу від 2 вересня 1939 р.). Не випадково в історії залишилися чіткі формулювання, що «Земля русинів» була повернута до Угорщини збройним шляхом, а управління цим краєм здійснювалося головним чином не цивільною, а воєнною адміністрацією.
Зразу ж після окупації краю серед місцевого населення широко пропагувалися ідеї про: «започаткування тисячолітнього мадьярсько-руського братерства»; кінець 20-літнього чеського та 5-ти місячного українського панування над русинами краю, бо русини нічого спільного не мали з українцями, окрім того, що обидва народи слов’янські. Між ними стоїть «міцна нездоланна стіна тисячолітньої мадьярсько-руської братерської
історії».
Ми є русини і слов’яни, — наголошували проугорські діячі, —
ними хочемо бути й залишитися, не русифікуватися, не українізуватися, не хочемо панславізму. У кожного народу є свої інтереси. В українців свої, у нас свої. Нічого нас відривати від Угорщини. Русини в межах Угорщини хочуть територіальної автономії, яку нам надали ще у грудні 1918 року. Умовою передачі чехам Рутенії було надання русинам автономії нарівні з чехами. Цього не сталося, договір не виконано, тому й відбувся перегляд становища Рутенії у складі Чехословаччини, а не ревізія кордонів. Чому це русинам погано вчитися у цивілізованого угорського народу, а в українського, менш цивілізованого, добре. Більшість
проугорських русинських лідерів вважали, що найкраще захищають русинів Закарпаття Угорщина в союзі з Польщею. В рамках Угорщини можливим стане формування автономії Закарпаття, завдяки якій між Угорщиною та Закарпаттям складуться відносини не як пана і селянина, а як рівних складових історичної Угорщини. З величезним захопленням і піднесенням угорська правляча еліта, суспільство сприймали повернення
Закарпаття до Угорщини.
.
Будапешт мотивував анексію Закарпаття не етнічним, а історичним правом, що цей край був інтегральною частиною Угорської держави, що, за виключенням 1920–1939 рр., завжди входив до складу Угорщини, а русини, які складали більшість в краї, упродовж тисячолітнього спільного проживання з угорцями у культурному відношенні, за менталітетом і Окупаційна політика Угорщини вУкраїні у роки ВВВ 101 способом життя стали ближчими до угорців, ніж до українців. Ці досить однобокі оцінки вимагають уточнення, адже в історії розвитку всієї Кар-
патської України, формування національно-визвольних ідей, консолідації українців навколо державницьких устремлінь найбільший внесок зробили насамперед самі закарпатські русини та їх ідейні й духовні поводирі, а також конструктивні заходи та прогресивні нововведення з боку Австрії, Угорщини, Чехії, Словаччини. Завдяки такому широкому міжнародному впливу на березень 1939 р. Карпатська Україна продемонструвала, що
українці краю стали зрілою європейською нацією, довели своє право на самостійність. Саме за сукупністю вплив західного світу виявився позитивним і назавжди залишився відчутним у цьому краї.
Угорське керівництво оцінило приєднання Закарпаття до Угорщини найбільшим досягненням на міжнародній арені у ХХ ст., а відновлення спільного кордону Угорщини та Польщі на Сході — рівнозначним питанню життя чи смерті цих обох держав. Більше того, приналежність і майбутнє Закарпаття розглядалося Угорщиною у контексті загальноєвропейської і навіть світової проблеми, оскільки через цей край східна деспотія (у минулому татари, а у ХХ ст. — більшовицька Росія) безперешкодно проникали в Європу. Втрата Закарпаття представляла най-
більшу небезпеку саме для Угорщини, оскільки руйнувалися історичні підвалини її державності та цілісності територій; прискорювалися такі національні, політичні й культурні перетворення в краї, після яких угорська нація назавжди втрачала своє домінування, а українська (русини), навпаки, здобувала повну перевагу. Повернення і збереження Закарпаття у складі Угорської держави у майбутньому було найважливішим завданням зовнішньої політики Угорщини. І цю ідею вона постійно пропагувала серед провідних країн Європи, переконуючи їх керівників, що йшлося не про територію краю, національний склад та кількість населення чи про його природні багатства, а насамперед і виключно — про стратегічне розташування Закарпаття, яке завжди було дуже важливим і зручним для
воєнних операцій тих, хто ним володів. Політична еліта Угорщини
робила все для того, щоб Закарпаття залишилося у складі Угорської держави, не допустити повернення його до складу інших країн. Вона добре знала ціну загрозам Карпатського коридору. Упродовж революцій 1849 та у 1917–1918 рр. «угорська нація двічі ледве не потрапила в могилу» через втручання Російської імперії у її внутрішні справи. У середині ХХ ст. ця небезпека збереглася, ставала ще загрозливішою.
Вступ угорських військ в Закарпаття викликало прихильне ставлення з боку угорського населення, тоді як русини сприйняли цю акцію негативно, з невдоволенням. Це й підтвердилося розмахом визвольного руху в Закарпатті, що був найсильнішим серед усіх територій, захоплених Угорщиною у 1938–1941 рр. Потужність опору стала наслідком 20-річної підтримки українства Чехословаччиною, явна більшість українців в Закарпатті у порівнянні з іншими етносами. Якщо у Фельвідику проживало 84% угорців, 7% німців, 4% русинів, 3% словаків, то в Карпатському краї русини складали 69%, угорці — 13%, словаки — 4%, решту представляли німці, цигани, румуни, євреї. Придушення збройного опору в Закарпатті і ліквідація антидержавних проявів у перші місяці окупації позначалася брутальними і масовими арештами, покаранням людей на основі наклепів і безпідставних доносів і навіть розстрілами. У ході виявлення небажаних політичних елементів, зачисток серед цивільного населення вістря спрямовувалося насамперед проти лідерів і прихильників української незалежності, а також комуністів. У першу чергу переслідувалися й знищувалися керівники, члени Української національної партії та воєнної організації «Карпатська Січ», ідеалами яких була Велика Україна. Вояки Січі чинили серйозний опір угорській окупації. З переходом до партизанських методів їхня боротьба стала ефективнішою. «Карпатська Січ» була масовою свідомою національною організацією, чисельність якої на березень 1939 р. досягла
15 тис. осіб. Її боротьба проти окупації Батьківщини ніколи не припинялася. Проте угорська влада кваліфікувала Карпатську Січ бандитським формуванням, забороняла її діяльність, а членів знищувала. В боях проти окупації Карпатської України загинуло 1 тис. січовиків. Ідеї ОУН, Карпатської Січі завжди становили для угорської влади більшу небезпеку, ніж комуністична ідеологія, що мала також значну підтримку серед жителів Закарпаття.
Упродовж 1939–1944 рр. в краї було паралізовано національне, духовне, освітнє життя, всі українські організації, що проповідували українські ідеї, об’єднання земель в єдину українську державу, розпускалися. Товариство «Просвіта», що діяло з 1918 р. в краї, від 3 лютого 1940 р. заборонялося, бо проповідувало українські національні ідеї, переслідувало об’єднання українських земель Закарпаття, Галичини з Великою
Україною в єдиній Українській державі. Така діяльність розцінювалася самою небезпечною в Закарпатті для інтересів Угорщини. З перших місяців окупації було взято курс на формування лише проугорських товариств і організацій, що сповідували непорушну єдність з Угорщиною.
Так, замість «Просвіти» весною 1941 р. утворилося Наукове Товариство Закарпаття на чолі з Іваном Куртяком, органом якого став проугорський журнал «Зоря». Головним завданням Товариства було формування граматики та словника русинської мови таким чином, щоб вони не були схожими ні з українською, ні з російською літературними мовами, започаткувати окремий шлях її розвитку, ізольований від української.
До того ж, практично, кожного третього русина (150–180 тис.) було пропущено через виховні, військові табори та тюремні установи Угорщини. Усі борці за українську незалежність в Закарпатті піддавалися репресіям і вигнанням, як і на всіх
інших українських теренах. Після перевірки 600 студентів русинів Закарпаття залишили у вузах 150 осіб, решту звільнили за націоналізм. 25 тис. представників інтелігенції, молоді, уникаючи переслідувань, втекли до СРСР, Словаччини, Чехії.
За даними німецького консульства у м. Хуст після захоплення Карпатської України Угорщиною майже 7,5 тис. українських націоналістів залишили Карпатську Україну і переселилися
до СхідноїСловаччини, де ними опікувалися німецькі військові служби.
Виникнення у кінці вересня 1939 р. в Карпатах радянсько-угорського кордону внесло докорінні зміни у воєнно-політичну ситуацію, східну політику Угорщини. Той же полковник Бодор повідомляв до Будапешта наступне: 20 вересня 1939 р. о 9-00 ранку російські війська досягли в Карпатах кордону з Угорщиною і зупинилися. З усіма біженцями з Польщі, у т.ч. й з офіцерами, вони поводяться коректно, дозволяють їм переходити чи в Румунію, чи в Угорщину. Пощади не було лише для «напівозброєних українських терористичних груп». Від початку угорські і
радянські війська спільними зусиллями їх розбивали і розсіювали в Карпатських горах. Угорська сторона визнавала, що радянські війська відіграли вирішальну роль у придушенні визвольного руху українців у Карпатах, що набув масового характеру, що радянські частини уникали всього, що шкодило формуванню добрих стосунків між СРСР та Угорщиною. Навіть захоплених українсь-кими патріотами угорських прикордонників звільняли і передавали угорській стороні. З відновленням 24 вересня 1939 р. між Угорщиною та СРСР дипломатичних відносин співробітництво між прикордонниками поглибилося.
У кінці вересня 1939 р. на Татарському перевалі командир батальйону капітан Кузнєцов та політкомісар Лавров під час зустрічі з керівництвом106 М. Держалюк угорської застави «запропонували здійснювати спільну охорону кордону,
а також обопільно обмінюватися особами, які незаконно перетинають кордон». Російська сторона зініціювала укладення договору про взаємну передачу осіб, які втекли і були затримані однією із сторін. Обидві сторони прийняли до уваги, що прикордонний рух повністю припинив функціонування. У зв’язку з наростанням числа перебіжчиків на бік СРСР, радянські воєнні органи просили 03 жовтня 1939 р. угорське прикордонне керівництво посилити прикордонний контроль, щоб зупинити такі перебіги. Зі свого боку, вони заявили, що біженців збиратимуть і повертатимуть назад. Звичайно, важливих осіб, представників комуністичної партії не повертали, а решту віддавали угорській стороні. На кінець жовтня 1939 р. СРСР повернув Угорщині 457 осіб з числа перебіжчиків…
На Верецькому перевалі російська сторона запропонувала режим охорони кордону, щоб нікого не випускати і не впускати; а проти «банд», які діють на кордоні, застосовувати спільні облави і переслідування.
Радянська ініціатива на кордоні з Угорщиною була 1 жовтня 1939р. прийнята угорцями, як тимчасовий порядок контролю угорсько-російського кордону. Упродовж жовтня 1939 р. Раднарком СРСР запропонував Угорщині закріпити міждержавною угодою прикордонний рух на спільному кордоні. Але угорська сторона від цієї пропозиції ухилилася, бо не бажала укладати такий договір, яким би де-юре визнавалася передача українських територій Галичини від Польщі до СРСР. Натомість Угорщина запропонувала укласти договір про умови широкої торгівлі та порядок судноплавства міждвома країнами.
.
У нейтральному і без оцінок повідомленні угорських прикордонних
частин, що торкалося становища у Східній Галичині, 2 листопада 1939 р. зазначалося «про початок виконання плану виселення жителів Східної Галичини до Східного Сибіру».
В цілком таємній довідці від 31 грудня 1939 р., підготовленій Ген-
штабом Угорщини для уряду, інформувалося, що розвиток угорсько-Окупаційної політика Угорщини в Україні у роки ВВВ 1
російських відносин залишався добрим. Констатувалося, що не було жодного факту чи натяку на спробу росіян захопити Кар-патський регіон. Матеріали пізнішого часу були ідентичними і підтверджували, що в період існування мирного спільного радянсько-угорського кордону (20 вересня 1939 р. — 27 червня 1941 р.) радянська сторона робила все, щоб не зашкодити розбудові добрих відносин з Угорщиною, аби довести, що
СРСР не буде використовувати складне становище в Карпатській Україні і втручатися у внутрішні справи Угорщини, щоб не штовхати Угорщину до ще тіснішого союзу з Німеччиною.
Угорські джерела свідчать, що напередодні Великої Вітчизняної війни ставлення Угорщини, Польщі, Румунії, СРСР, Німеччини до українського національно-визвольного руху було суцільно ворожим; їх об’єднувала антиукраїнська позиція, постійне прагнення кожної сторони краще використати свідомі верстви українства на свою користь. У той же час усіма ними чинився активний спротив консолідації українських визвольних сил, вживалися заходи з метою їх ослаблення, недопущення формування української державності; на всіх етнічних українських землях, що пере- бували у складі цих країн, здійснювалася колоніальна політика з особливостями, притаманними конкретному окупантові.
Острах протесту з боку СРСР проти мадьяризації русинів змусив уряд Угорщини взагалі відмовитися восени 1940 р. від розгляду питання про автономію Закарпаття. Мотивувалося це тим, що закон про автономію ухвалювався в умовах, коли сусідньою державою була Польща, а коли треба було його впроваджувати, то сусідом став СРСР.
Ставлення Угорщини до «українського питання» залежало від того, наскільки воно відповідало угорським національним інтересам, не шкодило їм та якого звучання набувало на міжнародній арені упродовж першої половини ХХ ст. Одна справа 20-ті роки, коли країни Антанти та Радянська Росія, завдяки яким етнічні землі Української держави були четвертовані і розподілені між Росією, Польщею, Чехословаччиною та Румунією упродовж 1919–1921 рр., і вони підтримували післявоєнне облаштування Європи, в якому умов для формування соборної України не
передбачалося. Друга справа 30–40-ві роки, коли при домінуванні Німеччини, українське питання набуло стрімкого розвитку, загострення та інтенсивного вивчення. Відповідно реагувала й Угорщина. Вона прагнула повернути Закарпаття, як історичну землю, до складу Угорщини, а з Україною, коли така виникне на західних землях при допомозі Німеччини, йти на союз зближення, оскільки така Україна буде перебувати під протекторатом Німеччини. У Будапешті вважалося, що Велика Україна,
після прилучення до неї й підрадянських територій, за силою переважатиме всю коаліцію Малої Антанти (Чехословаччину, Румунію та Югославію разом взятих). Тому Угорщина стане союзницею України, щоб разом протистояти Малій Антанті, разом задовольняти спільні інтереси щодо цих країн…