Хто не жив в Карпатах, не зрозуміє Верховинця. Бо для того, щоб пізнати цей край, треба вірити в казку й неймовірні легенди. Тільки тут, в горах люди дійсність й реальність окутують у фантазію. Реальне й фантастичне сприймають з однаковою впевненістю. І ця легенда про триголового і триєдинного Темнатика- Стоя – Плая є і дійсністю і казкою одночасно.

Стрімкі річки й темні ліси ніколи не були вільними. Не чули стрункі смереки ласкавого шуму з вуст триголового велетня, а тільки лютий рев, глухе рокотання та затяжний гул у могутніх його грудях. Від його звуків боязко гомоніли букові бори, злякано нагинались ялини і перешіпту-вались смереки. Безмежною була влада самодержця Воловецького краю.

Аж ось у його володіння забрела людина, що не злякалася незрівнян-ної  і лютої сили, рубала дерево сокирою і вила свої чудернацькі гнізда біля самого підніжжя велетня.

Здивована триголова потвора в одній іпостасі Карпат, насунулась на береги стрімкої Вичі, щоб роздивитися на цю нахабну, але хоробру істоту. І спитав велетень, впевнений у своїй лютій силі:

-Я, триголовий Темнатик- Стій- Плай, а ти хто такий?

-Господар цього краю- Верховинець – почув сміливу відповідь.

Стрепенувся Триголов і зареготав, аж стряслася земля і громом прогуркотіло з його могутніх грудей.

-То йди зі мною битися!

Вийшов Верховинець на нерівний поєдинок зі страшним і жорстоким велетнем з трьома головами на одному горбатому тілі. І покрив Триголов густим градом обійстя і всю землю краю, де були поля й  пасовиська людські… Застогнав Верховинець з жалю за знищеними хлібами й зеленими травами, але не скорився. Наслав Триголов злих звірів, щоб поїли людську худобу, вогонь щоб спалити людський прихисток… А Верховинець терпить і все ніяк не кориться, хоч і принишк, нічого не діє.  Засміялася потвора, зраділа своїй перемозі над терплячим Верховинцем.

Нічого  не залишилося в бідної людини, тільки обпалена смерекова палиця і крихточка надії на чудесний порятунок. І якраз тоді, коли велетень хотів розтоптати цього гордого переможеного Верховинця, заговорила, затужила трембітою та обсмалена палиця. І розлилася мелодія по всьому краю. Линула пісня до самого синього неба, пробивалась крізь чорні хмари що заплутались в головах потвори, крізь сині тумани і була, як гомін Божий, його не втихомириш і не спиниш.

Заметушився самовито Триголов, кинувся глушити мелодію, вітром гудів, громом гуркотів, лютував, ламав і трощив принишклі дерева за те, що вони ховали мелодію, рушив землі і творив з них гори, а мелодія все дужчала і дужчала. Як не старався Триголов, але вбити її не міг.

У безсилій своїй люті зупинився над Вичою, всі хмари-бовдури і громи-блискавиці скрутив у жмені, щоб жбурнути у Верховинця, але чудесна  мелодія набирала сили і лунала вже на повну силу, й від неї завзяття потвори ставало все менше.

Заслухалися хмари, затих вітер в яругах, птахи підхопили чарівну мелодію і вже люті звіри втратили свою злобу. Хмари розійшлися і сонце залило  новостворені потворою гори своїм золотим промінням.

Не витримав Триголов й завмер навіки, там,  де стояв, а його  голови стали вершинами Воловецьких гір- Темнатик, Стій і Плай..

До сих пір на згадку про той час подеколи в горах лунає мелодія трембіти…