Я ніколи не був мисливцем і не поважаю тих людей, і навіть вважаю їх  вбивцями, які ради пустого задоволення вбивають дичину, спокійно дивлячись на її передсмертні судороги і з насолодою слухати її  останній храп. А от рибу я не сприймаю за істоту, що має душу, оскільки вона безголоса, отож люблю її ловити.
І на цей раз, у петрівку, на свято Петра і Павла, щоб не марнувати час, сидячі з пивом під парасолями у дворі ганделика, ми три брати і сусід, вирішили “полякати” рибу в Случі.
Добрались до річки. ” Хай Бог помагає” – побажали один одному. Враз в грудях появився якийсь неспокій, мов у студента перед екзаменом…
Перетнули річку  у найвужчому місці сіттю, яку пожертвував сусід, а нашим новеньким неводом по двоє , швидко йдучи берегами, щоб не завернуло течією, тягли за водою, наганяючи рибу в сіть. Декілька разів  у невід щось сильно стукнуло; щось чорне то виринало то щезало в кулі.
– Є щось, попалося! – гукнув брат Вася.
– Піднімайте нижній кінець! – повчав сусід; запеклий рибак Васік Лічина.
-Бігом, поволі тягнемо на берег!.. – Командував найменший між нами – Вітя.
… Невід підіймався з води поволі. Нарешті  куль виповз на пісок і ми побачили величезного -вусача сома, чорного, мов колода, що мала хвоста і ліниво ним поляскувала по гарячому піску виспи., потім тріпотіло безліч рухливої плотви, зграйка жорстких окунців, наче реп”яхи заплутались  в сітці, підстрибувало безліч ропухів /піскурів/  і нарешті два зеленуваті, білопузі, десь до метра довжиною, зубасті щупаки… Непогано! А ще буде в сіті… Довго марудились, поки вимикали всю рибу з очок сіті,вже й викинути її хотіли назад в річку разом з нейлоновою сіттю, але сусід не дав, шкода сіті стало…Риби виявилось неочікувано багато, вистачить всім ; і додому і на уху буде, щоб зварити тут у верболозах біля річки.
Спека дужчала. Я геть відвиклий від поліського сонця, яке після Чорнобиля смалить безбожно, відчув, що ще трохи і стану мов варений рак. До речі, Вітя вдобавок до ухи наловив їх в річкових печерах при березі,- десь з десяток.
Щоб не згоріти до тла, я побіг  до води, за кілька кроків від блаженної прохолоди, розігнався, розігнувся на всю довжину і мов колода шубовснув у воду- вона залила мене і несла за течією.
Винирнув метрів за двадцять від берега, перевернувся на спину і,… як колись в дитинстві, поплив, дивлячись на голубе, голубе літнє небо. Ніде нікого. Тиша й самотність, тільки ненажерливі річкові чайки ширяли наді мною. Межа між світом і мною зникла, я мов перестав бути самим собою, розчинився в просторі і щезав…
Коли повернувся на берег, вже було пополудні. Шкіру стягувало, плачі пекуче пашіли. Уха вже чекала на мене. Яка ж то смакота, оця рибацька уха із свіжо зловленої случанської риби- булькаюча кип”ятком,запашна, навариста і ароматна так і проситься посмакувати.Особливо тут у  затінку густих  верболозів, далеко від села, від  великих  гулких доріг, гамірних міст, ледь було чути лагідний плескіт хвильок Случа, які набігали на берег і полокали білу виспу й пекучий лагідний вітерець провітрював піщані прирічкові дюни..  А на другому, крутому березі розкинувся оксамитовий килим, що леліяв все можливими поліськими барвами поліського літа.
П”янкий трунок цих квіточок розносився в повітрі і бентежив душу, що блаженствувала у цьому  земному раю під сюрчаня невтомних цикад.
І тут… з”явилася Вона. Йшла  по берегу ,біля самої води, в легкому синьо- білому коротенькому платтячку. Я дивився на неї ,затамувавши подих, казалось серце вирветься з грудей…. Адже це вона, та що була частинкою того іншого світу, що його я покинув третину століття назад..моє перше кохання. А вона пройшла зовсім недалеко і навіть не глянула в мою сторону- може не впізнала.. А я,- що ж я; мов школяр від хвилювання  втратив мову, як тоді колись на  першому з нею такому романтичному і далекому побачені…
Спокою, як не бувало. Жорстокі реалії життя взяли гору..