Дамбу кругом села побудували недавно. А тоді, коли ще вона не заважала текти річкам , десь наприкінці березня, коли у верхів’ї Случі почнуть танути сніги, маса води швидко наповнює береги і прискорює свою течію. Не проходить і тижня, як вже луги покриті водою.
Я виріс за річкою і дуже добре пам”ятаю , як сидячі в цю пору на дереві або якомусь даху спостерігав, як переді мною іскрилась і перелива-лась на сонці, таємничо несамовита своєю дикістю і водночас неперевершеною красою водяна панорама. Дивишся за обрій, а цей простір – безмежна вода. Мовби це не луги покриті водою, а споконвічне море. Коли ж на небі нема хмар і світить сонце, то ця водяна гладь мерехтить калейдоскопом чарівними синьо-золотистими дзеркальними самоцвітами. І якщо уважніше придивитися, ген там, за обрієм, помітні дерева на якомусь плоскогір’ї, де розташоване поліське село.
І не боявся ніхто тих повеней, навпаки, тоді повінь у Немовичах мала цілком інше значення. Селяни плавали собі на своїх оригінальних “чайках-плоскодонках” і дякували Богу за велику воду, яка напоїть родючими соками луги й поля, після чого, в косовицю, трави і “хліба” піднімуться, як ліс, а річки , долинки та водяні впадини будуть кишіти щуками, карасями і іншою рибою, а коли вода спаде з течіями рік, риба залишиться, яку потім, літом, селяни ловлять собі на поживу.
Згадую сам процес риболовлі у нас, на Поліссі. Мені здається, ніде не знайдеться таких досвідчених рибалок, як в нас на Поліссі. Візьмемо, наприклад, зимою, коли ріка вкрита льодом, рибалка вирубує в льоді ополонку, стеле собі під коліна солому, накривається кожухом і уважно зирить глибину води. Щоб краще бачити, над ополонкою ставить “хванаря“, каганця і, тримаючи в руках ості, чекає, коли під ополонкою появляться язі. Коли тільки на дні води помітить рибу, відразу ж цілиться остями в рибу, пронизує її і витягує на поверхню. Хоч такий спосіб ловлі є дикуватим, все ж не менш ефективний і корисний для рибалки.
У водяних улоговинах чи озерцях з мулистим дном завзятий рибак ловить в’юнів “кошолкою”. Це приспосіблення з лозових ”дубців” (прутиків) форми решета з “серцем” у центрі (діркою з вплетеним розтрубом у формі рупора, але дещо більший від нього діаметром. Потім на “долині”/ в озерці/, в льоду, прорубує круглу ополонку величиною своєї кошолки, втискає туди своє рибацьке знаряддя так, щоб воно поринуло у воду, поверх прикріпить її до льоду прутиками, накриває її соломою, потім прикриє все це снігом, щоб ополонка за ніч не замерзла. Без повітря, риба шукає собі під льодом щілини і, натрапивши на ополонку, крізь “серце” потрапляє до кошолки, з якої не може вже вибратися. А весною , коли ранками вода замерзає, немовичани глушать рибу. Візьме собі такий рибалка до рук дрючка, скользить по льоду, який під його ногами потріскує , постукує цією ломакою, риба на дні полохається і втікає. Рибалка тоді, вгледівши, з розмаху вдаряє по льоду, від цього удару непритомніє риба і вивертається животом догори. Залишається тільки пробити лід і витягнути її на поверхню.
Коли вже потепліє, в глибших місцях ставить він сіті з крилами-бредень, лійкою, що входить до середини сіті. Коли риба потрапить крізь цю “лійку” всередину , вона вже ніколи не зможе дістатися з нього. Крім згаданих снастей риболовлі, полішуки мають масу ще інших, якими ловлять рибу залежно від пори року: невід, волок, кломня, сіть…
Весняна повінь на Поліссі тоді, у мої дитячі роки, зазвичай тривала приблизно два тижні.За той час уже на пригірках та острівцях видряпують собі “грудку” в дернині – гнізда – чайки та кулики. У вільхових чагарниках, на купинах, покритих віхтями торішньої трави, будують собі гнізда дикі качки. Згодом простір покривається жовтим цвітом латаття. Хоч вода ще місцями сягає колін, але поверхня її вже жовта від цвіту латаття. Глибші місця вкриті травою з тоненькими, але довгими стебельцями. Це перша пожива для невеличких поліських коней і рогатої худоби. З появою латаття селянин вже знав, що прийшла пора виганяти худобу на вигін, а вона вже сама знала,як прямувати на луг.
Варто поглянути на немовицькі луги, коли вже наступила чаруюча краса буйного розквіту природи, в якій не помітиш найменшої ознаки суворості. Це вже неозоре море різнобарвних квітів , над яким скиглять чайки, покрикують пічкурі, посвистують солов”ї, туркають качки і стомільйоновим вереском заливаються жаби; між жовтизною лататті і білими ліліями гордовито перебирають ногами чорні чаплі з бузьками, які час від часу закидають поза себе свої голови, ковтаючи впіймані жаби, а високо в небі завис шуліка, що шукає пташинних гнізд, які не бояться ворон, але панічно втікають від чайок.
Вечорами життя природи у стократ посилюється. Солов’ї, яких тут мільйони, наповнюють своїм співом ліси й чагарники, дикі качки і пекачі, яких є на болотах цілі хмари, кричать на свій лад, але над усім тим сливе домінує бас пугача.
Коли вже зайшла мова про птахів, то, мабуть, до найбільш домашнього, всіма шанованого птаха належить бузько. Бузько – це дійсний господар боліт, це поважний довгоногий красень, перед яким тремтять бридкі жаби і навіть ядовиті гадюки. Коли він з галуззя змайструє собі гніздо на якійсь хаті, це ознака благодаті Божої. В селі завжди попереджали: вбити бузька – це те саме, що замордувати дитину. Коли вперше поліська дитина побачить весною бузька, вона буде підкидати з радощів шапку і кричатиме: “Вирій, вирій!” Це знак, що бузько на своїх крилах приніс у болота весну красну.
Пам”ятаю, як баба Варка казала, що вперше побачити бузька на лету – це значить, що цілий рік не будуть боліти ноги…