Ура! Нарешті вони у мене є! І не один, а цілих сім! Унікальні свідки традицій, що збереглися, що відображають сприйняття миру народами Карпат, сили, що благополучно дожили до нашого часу, не втратили, справжній скарб для етнографів і релігієзнавців.
У Інтернеті на запит про ці штучки є лише коротка довідка в “Вікіпедії”, але навіть картинки немає жодної! Якщо хоч би раз сам не побачив, що це таке – представити тільки по опису важко.
Згарди (у однині “згард”, чоловічого роду) – це обереги у вигляді специфічної форми хрестів, які по аналогії з християнськими, називали мальтійськими, тевтонськими хрестами. Про це я в першу чергу запитала пана Ігоря, що продає згарди сьогодні. Але, як мені пояснили, згарди – це не є суто християнські хрести, хоча на них навіть бувають зображення розп’ять. Це дохристиянські обереги, до яких церква відносилася досить несхвально. Тому жінки носили згарди у вигляді нагрудної прикраси, по декілька штук, що б не викликати підозр (під сорочкою при цьому могли спокійно носити натільний християнський хрестильний хрестик), а у чоловіків були перстені з подібною же символікою. В Карпатах виготовляли також масивні з високим рельєфом перстені із зображенням злого духа “арідника” або “щезника”, які носилися як обереги. На жаль, фото такого перстеня немає, зате є інші.
Великі згарди з розп’яттям називалися “газдівські” – тому що носили їх “газди”, тобто дуже заможні і поважні люди.
Ось вона, моя “краса” !
Згард відрізнявся від християнського хреста наявністю невеликих круглих виступів на краях хрестоподібних лопастей. Різної форми згарди мали окремі назви, іноді зрозумілі, іноді не зовсім.
Це “вишиванка”.
Це “хатина”.
Цей називається “тевтонський хрест”.
Мені найбільше подобається згард у вигляді свастики, або як говорять гуцули, соляріса. Який же він гармонійний і самодостатній, і вміщає, здається весь космос!
]
Дарували згарди дівчаткам звичайно вперше в шість років, але не в день народження, а в день “уродин”(наголос на “и”), тобто, іменин. Цей згард вперше надягали на шию один, а на наступні іменини їх дарували вже парні, однакової форми обереги і розміщувалися вони з боків від першого. З часом, кількість оберегів росла і в прикрасі вони лягали вже не в один, а в декілька рядів. Виходило ціле кольє, що виконувало в першу чергу захисну функцію.
Ще про згарди, про те як змінювалася їх форма і нашаровувалися християнські символи можна про дізнатися у статті “Гуцульські прикраси” Ярослави Ткачук і Марії Кубік :
“Орнаментика гуцульських оздоб, як і інших видів народного мистецтва гуцулів, наскрізь пройнята елементами древньої, дохристиянської культури. Тут, у малодоступних горах до ХХ ст. збереглися традиції старослов’янського мистецтва. Джерелом орнаментальних композицій гуцульських оздоб був древньослов’янський солярний культ, який оспівував первісне хліборобство і скотарство, де вирішальним фактором вважалася життєдайна сонячна сила. Символ сонця став емблемою добробуту і благополуччя і для населення українських Карпат, яке до наших днів зберегло немало магічних вірувань, у ті далекі часи цей символ широко використовувався як оберіг. Саме тому різноманітні інтерпретації солярного символу так часто використовують гуцульські майстри в декоруванні оздоб.”
Хрести на дерев’яній церкві в Карпатах з явними “солярними” прикметами.
З плином часу солярні знаки поступово удосконалювалися, набували різних атрибутів, виступали в різних сполученнях з іншими зображеннями. Народне мистецтво Гуцульщини існувало довгі віки. Воно жило і розвивалося, творилося у нових формах, які відображали новий зміст життя.
Особливо яскраво в гуцульській орнаментиці оздоб відбився період древньої Русі з характерним для нього процесом християнізації і боротьби з язичництвом. Цей процес не був раптовим. Він тривав дуже довго і виразно позначився у народному мистецтві поступовою асиміляцією старої язичницької символіки з новою християнською. Християнство могло увійти в народні маси лише пристосувавши (нерідко асимілювавши) свої поняття, свої образи до язичницьких понять і образів, яких міцно тримався народ.
Християнський хрест об’єднаний з солярисом-свастикою, зберігається в музеї однієї з церков в Карпатах.
Гуцульські вироби з дерева.
Асиміляції, в першу чергу, підпадала саме солярна символіка, що виражалося в злитті сонячного диску з хрестом — головною емблемою християнського культу.
Найбільш яскраво цей процес простежується в гуцульських металевих нагрудних прикрасах – згардах, які складаються з одної чи з двох (і рідко — з більшої кількості) низок дисків або хрестів. Для з’єднання згардслужать так звані чепраги — дві, переважно круглі, пластини, оздоблені карбованим або ажурним орнаментом.
При першому погляді на згарду впадає в очі диспропорція між розмірами чепраг і згард. Чепраги, як правило, мають великі, зовсім невиправдані їх утилітарною функцією, розміри. Деякі з них досягають 6-7 см. у діаметрі, що говорить про їх особливе місце серед нашийних прикрас. Чепрага — сонячний символ — мала охороняти людину від злих духів. В центральній частині декору чепраги в більшості випадків розміщуються різні варіанти солярної символіки: колесо з вісьмома, шістьма або чотирма спицями, шестираменна розета, концентричні кола тощо.
Ту ж саму роль відігравав архаїчний тип згард, які складалися з круглих, сонцеподібних медальйонів, схожих на чепраги, прикрашених шестипромінною розетою або іншими подібними солярними емблемами. Характерною рисою таких згард є вписування в коло їх дисків рівноконечного хреста з чотирма малими колами між його раменами. Ці хрестоподібні мотиви, маючи дохристиянське походження, були солярними знаками. Але поступово, крок за кроком, дисковидні солярні знаки в згардах набувають хрещатої форми. Спочатку до дисковидної пластинки додаються чотири хрестовидно розміщені кружки, далі ці додатки ускладнюються і збагачуються у своїх формах. Сонцеподібні диски у згардах замінюються хрещиками — хрестиками з рівними раменами, проміжки між якими заповнювалися променями. Хрещики, як правило мали однакову форму і розміри. «Згодом хрести втрачають рівнораменність: одне з рамен стає довшим і хрест набирає вже специфічної християнської культової форми. Саме на хрестах такого типу з’являються рельєфні розп’яття з рисами примітивної пластики. Але й такі суто християнські хрести ще мають на собі багато залишків язичеської символіки. Так, на кінці рамен цих хрестів часом зустрічаємо солярні розети або кружки.» Такі хрести служили як частиною згард, так і самостійною прикрасою. Їх носили переважно чоловіки (рідше жінки) на ланцюжках —ретязях. Ретязі в залежності від техніки виконання мали такі фoрми: круглі, плоскі, довгасті плетені, перевиті.
І ще про персні, які у гуцулів теж мали особливе значення(з тієї ж статті):
“Окрему групу гуцульських прикрас складають персні і обручки, відлиті з латуні, бакунту і нейзільберу. На Гуцульщині були поширені два типи перснів: для носіння на руках і для спинання нашийних хусток, які дарували дівчата хлопцям. В обох випадках вони зв’язані ідеєю шлюбу. Їх орнаментика багата символічним змістом, у якому закладені ідеї безперервного життя, продовження роду, оберігання сімейного вогнища.
Зовнішня поверхня обручки прикрашались рельєфним або гравірованим орнаментом. Останній, як правило, складався з пари ромбів, в які вписані солярні хрести, або солярні кружки. Іноді ці солярні знаки з’єднані в одну фігуру. Виходячи з обрядового призначення перснів, можна гадати, що такі зображення символізують шлюбну пару – подружжя.
В інших випадках до двох кружків, що в ромбах, додається ще два кружки між ромбами. Така орнаментальна схема широко вживалася в декоруванні гуцульських прикрас, виступаючи як варіант солярного хреста. Існує гіпотеза, що цей знак є символом новопобудованої хати. В такому разі це зображення цілком збігається з шлюбною ідеєю нового господарства молодого подружжя. Такий прийом оздоблення персня міцно зберігається і в сучасних гуцульських виробах.
Цей орнаментальний мотив часто зустрічається на перснях у формі кільця, що розширювалося та потовщувалося у верхній частині, переходячи у прямокутний щиток. Персні з круглим щитком декорувалися орнаментом, який повторював солярні мотиви чепраг: шестираменні розети, солярні хрести, концентричні кільця, промені тощо. Орнамент гравірувався і доповнювався кольоровою замазкою, що імітувала емаль.
Серед гуцулів був поширений перстень з рельєфним зображенням голови злого духа “арідника”, що мав оберігати власника від темних сил. Народну культуру гуцулів влучно охарактеризував М.Коцюбинський: “Гуцули — найоригінальніший народ, з багатою фантазією, з своєрідною психікою. Глибокий язичник, гуцул все своє життя проводить в боротьбі із злими духами, що населяють ліси, гори й води. Християнством він скористався лиш для того, щоб прикрасити язичеський культ”.
Ось чому обручки, персні, як і інші види прикрас з притаманними їм архаїчними рисами, користувалися серед горян великим попитом. Вони були невід’ємними атрибутами святкового та весільного одягу. Тому народні умільці Гуцульщини з великою любов’ю виготовляли ці прикраси, вкладаючи в них свою творчу фантазію. Гуцульські прикраси є чудовими зразками народної творчості, які свідчать про великі художні здібності народних майстрів Гуцульщини. Яскравим доказом цього є колекція Коломийського музею народного мистецтва Гуцульщини та Покуття ім. Й.Кобринського, що зберігає велику кількість зразків різноманітних видів гуцульських прикрас, починаючи з XVII століття.”
Інформаційно-довідкове видання
“Коштовне та декоративне каміння”
№ 1 (23), березень 2001, с. 23-28.
На закінчення скажу, що якоїсь спеціальної літератури, де можна було б вдосталь начитатися про згарди- не існує. Пан Ігор говорив, що сам збирав відомості помалу і в різних місцях, тому вони бувають іноді суперечливі і не точні, багато що забувається. Але про те, що сакральні традиції на західній Україні ще живі і ретельно вивчаються, разом зі всім, що має відношення до світу духів, спілкування з природою і законів метафізики, свідчить хоч би ось така вивіска, яку можна побачити на одній з вулиць Львова :
